Не знаю.... Я особисто дотримують тієї точки зору, що справжнім проґресивним роком чи арт-роком, якщо такий жанр має право на істнування (в тому сенсі, навіщо поп-музиці взагалі претендувати на те, щоб зрівнятися з «високим мистецтвом»), є не Emerson Lake & Palmer, Gentle Giant, Jethro Tull, Yes, etc., а Ніко, Can, Residents, Television... — вони розсували кордони можливого, а не ставали у героїчні пози ельфів з книжок Толкієна.

Я ще можу зрозуміти, чому ці стилізації «під клясику» могли видаватися вартим уваги «звуками майбутнього» наприкінці 1960-х — на початку 1970-х, коли поп-музика ще, так би мовити, не досягла своїх природних «меж зростання», і неможливо було вгадати наперед, рух у котрому напрямку принесе найбільші плоди. Також я можу зрозуміти юнаків, що вони, по-перше, ще не багато музики на своєму віку чули, не знають, яка музика взагалі буває, а що взагалі не є музикою, хоча й звучить, і, по-друге, звертають увагу на зовнішній ефект, театральний жест, віртуозний трюк, а не на глибину, сенс, свідомий підхід до творчості, історично-культурний контекст появи того чи иншого твору тощо, тому ловляться на технічний блиск і опереткову машкару. Але якщо ти живеш у 2000-2010-ті і якщо ти — доросла людина, як можна серйозно слухати ELP і вважати їх «величиною» десь окрім як у царині претенціозности та несмаку? ELP, це — водевіль нашого часу, скучні, другорядні, банальні компіляції чужих творів, ерзац «високого мистецтва».